Тема: Історичними шляхами Донбасу icon

Тема: Історичними шляхами Донбасу




Скачати 274.15 Kb.
НазваТема: Історичними шляхами Донбасу
Дата конвертації18.05.2013
Розмір274.15 Kb.
ТипДокументи
1. /Мет. пос_бник2/Маршрут ь 3.doc
2. /Мет. пос_бник2/Маршрут ь 4.doc
3. /Мет. пос_бник2/Методична л_тература.doc
Тема: Історичними шляхами Донбасу
Тема: Історичними шляхами Донбасу
Методична література


Шахтарська загальноосвітня школа

І – ІІІ ступенів № 22


ТЕМА: Історичними шляхами Донбасу

наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ ст.

(уроки – практикум, робота з

контурною картою)

Методичне забезпечення уроків.


Учитель

Литвиненко

Світлана Борисівна


м. Шахтарськ, 2009 р.


Матеріал для виконання

Практичної роботи № 1


Тема: Духовне життя Донецького регіону наприкінці ХVІІІ – в першій

половині ХІХ ст.


МАРШРУТ № 3

ПЛАН



а) заселення території Донеччини.

б) адміністративно-територіальний поділ.

2. Традиції, звичаї, побут та повсякденність мешканців краю.

3. Релігійне життя в Донбасі.

4. Вплив національного відродження на свідомість населення.


§1 а. Заселення території Донеччини.

Особливістю розвитку духовного життя Донецького краю – є багато національність (українці, росіяни, серби, молдавани, татари тощо).

К
Герб Донеччини

Герб Слобожанщини
ожний народ приніс частку культури своєї Батьківщини на нове місце. Як же відбувалося заселення Дикого поля – Донецького краю у ХVІІІ – на початку ХІХ ст.


На відміну від попередніх століть, що відзначалися переважно стихійним переходом українського населення до степової зони й поступовим її освоєнням, ХVІІІ ст. характеризується поєднанням стихійних міграцій з цілеспрямованою політикою царського уряду, спрямованою на зміцнення позицій Росії у Північному Причорномор’ї. Залежно від заходів, що вживалися царським урядом для прискорення заселення регіону, взаємостосунків Росії зі своїми сусідам, результати освоєння краю протягом ХVІІІ ст. можна поділити на наступні періоди:

30-40і рр., 50-і, середину 60х, другу половину 60х – першу половину 70-х рр., останню чверть ХVІІІ ст. 1 Роздивимося факти:

  • перехід запорожців у межі Кримського ханства, перенесення російсько-турецького кордону у межиріччя Самари й Орелі, а також вороже ставлення царського уряду до запорожців на певний час загальмували перехід української людності до степової зони. Виняток складали лише території Бахмутського повіту, коли в 1731 р. почалося будівництво так званої Української укріпленої лінії.

  • 1723-1750 рр. царський уряд заселив південні землі також іноземними колоністами: сербами, греками, болгарами і волохами.

  • 1729 р. – серби заселили землі між Тором і Белгородською лінією (І. Хорвак).

  • 1734 р. – форсуючи заселення південних земель, царський уряд дозволив повернутися на батьківщину запорізьким козакам, які після ліквідації в 1709 р. Старої (Чортомлинської) Січі, змушені були проживати в володіннях Кримського хана- в Олешківській Січі (тепер м. Цюрюпінськ, Херсонська обл.) .




1.В. Пірко, Заселення степової України в ХVІ - ХVІІІ ст., Д., 1998 р., стор. 49

Козаки заснували поблизу теперішнього села Покровського Дніпропетровської області Нову Січ. Січ складалася із паланок. Південні землі сучасної Донецької області входили до складу Кальміуської паланки, а 1745 р. – стає фортеця Кальміус, збудована на місці зимівника Домахи (тепер сквер – майдан Визволення в Маріуполі).


Козаки

Молдавани


Росіяни








  • С
    Українці
    ередина ХVІІІ ст. – посилилося заселення земель на схід від Кальміуса. 15 червня 1746 р. грамотою цариці Єлизавети Петрівни ці землі і весь басейн Міусу закріплено за донським козацтвом.1

  • 1
    Серби
    752 р. – слідом за командою І. Хорвата до Києва прибули зі своїми людьми полковники
    Хорвати
    І. Шевич та Р. Прерадович (в рос. діловодстві Депрерадович).

П
Німці
ісля тривалого обговорення на різних рівнях питання розміщення цієї партії вихідців із Австрії було вирішено поселити їх між річками Бахмутом та Луганню. 31 березня 1753 р. на спільному засіданні Сенату, Військової та Іноземних справ колегій поселення полків розглядалося в загальному контексті проблеми: зміцнення південних кордонів Росії. На засіданні прийняли ухвалу замість Української лінії, що залишилася позаду нових поселень, побудувати нову – від гирла Самари до Бахмутської фортеці, а між Бахмутом і Луганню розмістити людей Прерадовича і Шевича. Передбачалося на цій території поселити не менше 3000 дворів, а в разі потреби чисельність можна було довести до 5000. Таким чином було остаточно визначено місце майбутньої Слов’яносербії .

Оскільки притік іноземних поселенців з перших кроків організації Слов’яносербії був незначним, то власті лояльно поставилися до населення, що жило на цій території до утворення Слов’яносербії. Це не тільки прискорило адаптацію іноземних поселенців на нових містах, але й заселення Слов’яносербії. Все це визначило багатоетнічний





Історія міст і сіл УРСР, Донецька обл., стор.15

склад населення цього військово-землеробського формування.

На кінець 50-х рр.. – у Бахмутському повіті проживали представники майже трьох десятків етносів.1

60-70-ті рр. – заселення півдня значною мірою визначилося політикою царського уряду у цій справі. Уже з кінця 1762 р. царський уряд починає відходити від обмеження релігійної приналежності переселенців. Він дозволив селитися на півдні усім переселенцям за винятком лише євреїв(скасовано цю заборону в 1769 р.). Указом від 22 липня 1763 р. уряд гарантував не тільки свободу віросповідання, але й усі форми господарської діяльності іноземним поселенцям. Однак, не зважаючи на усі заходи, очікуваного масового переселення іноземців на південь України, не наступило.

На поч. 70 рр. – населення Бахмутської провінції складали здебільшого вихідці із Слобожанщини та сусідніх губерній Росії.

1770 р. – спостерігається переселення на цю територію молдаван, волохів. Вони були розміщені у старих запорізьких поселеннях при витоках Казенного Торця (Ясенуватій, Землянках, Зайцевомута ін.), Бахмуті та Лугані (Государів Байрак), Кринці.

У 1771 р. – майору Гитеричу вдалося вивести і поселити у своїх володіннях 3595 молдаван і волохів. За спостереженням академіка Гільденхитеда, вони швидко акліматизувалися на нових місцях і в 1774 р. «їх важко було відлічити від малоросів». 2

70 –ті рр. – під час війни з Туреччиною на південь України переселилися частина старообрядців, які після розгрому повстання К. Булавіна (1708-1709 рр.) втекли до Османської імперії. П. Рум’янцев за один раз відправив для поселення в Новоросії 1242 родини старообрядців, з яких частина поселилася в опустілих у 1769 р. слободах, а інші заснували нові. Згідно з указами 1764-1765 рр. царський уряд не тільки дозволив зберігти свою віру, але й надав ряд пільг, у тому числі: звільнив від військової служби.

1778 р. – серед масових урядових поселень того часу на території Азовської губернії особливе місце посідає переселення з Криму греків, вірмен, грузин і волохів. Відбувалося воно на прохання митрополита Ігнатія, який 16 липня 1778 р. попрохав притулку разом зі своєю паствою в межах Російської імперії. Царський уряд вирішив скористатися з цього, щоб підірвати економічні устої Кримського ханства, оскільки греки, вірмени та грузини переважно займалися землеробством, ремеслом і торгівлею, за рахунок яких поповнювалася ханська казна. І хоча жалувана грамота греками Катерина ІІ підписала лише 21 травня 1779 р., кримських християн в межі Азовської губернії привезли на початку осені 1778 р.

Така поспішність була обумовлена не тільки намірами царського уряду задовольнити прохання митрополита Ігнатія, але й очевидно, міжнародними обставинами, зокрема, введенням турецьких військ на підвласні хану землі в межиріччі Дністра та Беру. Перевезені під наглядом командувача російською армією в Криму О. Суворова греки, вірмени і волохи спочатку були розміщені в межах колишніх Самарської та Кальміуської паланок. Оскільки в цих місцях жили запорожці, то греки попросили відвести для них майже пусті землі між Кальміусом та Бердою ближче до моря. Вірмени, які більше займалися торгівлею, попросили дозволу на поселення біля Ростовської фортеці. Греки, грузини та волохи згідно з грамотою імператриці від 21 травня 1779 р. осіли на території Кальміуської паланки. На місці колишньої запорізької Домахи вони побудували м. Маріуполь, а на захід по узбережжю Азовського моря та на північ до р. Вовчої – 20 сільських поселень. Всього в межах Азовської губернії поселилося 18407 греків, 12598 вірмен, 219 грузинів, 162 волохів – разом 31386 чоловік.3




  1. В. Пірко, Заселення степової України в ХVІ-ХVІІІ ст., Д., 1998, стор.65

  2. В. Пірко, Заселення степової України в ХVІ-ХVІІІ ст., Д., 1998, стор. 73

  3. В. Пірко, Заселення степової України в ХVІ-ХVІІІ ст., Д., 1998

Переселення до Азовської губернії кримських християн відчутно позначилося на етнічному складі її населення. На грані 70-80 рр. українці в губернії складали 59,39%, росіяни – 11,41%, греки – 12,25%, молдавани і волохи – 4,96%.1В Бахмутському повіті з 1745 по 1762 рр. населення виросло майже в два рази і складало 13217 душ чоловічої статі. Серед них: українців – більш ніж 75%, росіян – біля 5%, молдаван – трохи більше 17% і тільки 3% приходилося на сербів, угорців, татар та інших етнічних груп.2

Наприкінці ХVІІІ ст. найповільніше зростала чисельність населення Бахмутського повіту. Очевидно, позначився тут той факт, що поселенців зобов’язували забезпечувати соляні заводи дровами, доставляти сіль до казених складів та інш. З 1762-1767 рр. тут не було засновано, крім хуторів, нових поселень.

За соціальним складом найбільш заселену групу населення краю, як і раніше, складали військові поселяни: у Бахмутському повіті – 23,9%; державних селян - припадало – 20,8%, а разом з однодвірцами – 34,5%. Чисельність поміщицьких селян – 37,15%. Враховуючи те, що до відомості не внесені дворяни, купці, священнослужителі, чиновники державних установ і люди вільних професій (лікарі, вчителі, художники та інш.), то стає зрозумілим, що загальна чисельність населення дещо занижена.

Отже, основний тягар освоєння регіону випав на долю українців. До кінця ХVІІІ ст. чисельність населення в регіоні досягла майже 1 млн. чоловік. Притому збільшувалося воно не тільки за рахунок механічного, але й природного приросту. Засновані ним поселення в переважній більшості під такими ж назвами збереглися й до сьогодення.


  1. В. Пірко, Заселення степової України в ХVІ-ХVІІІ ст., Д., 1998

  2. «Історія рідного краю» ч.1. Навчальний посібник 6-9 кл., Д., вид. «Фирма Кардинал», 1998 р. стор. 132-133





ЗРАЗОК

§1 б. Адміністративно-територіальний устрій ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.

Друга половина ХVІІІ ст. час остаточної втрати Української державності.

Перехід Кримського ханства згідно з умовами Кючун – Кайнарджийського договору під зверхність Росії відвертав загрозу татарських нападників на південні рубежі Російської імперії. Боротьба запорожців за свої володіння ставала перешкодою реалізації імперських планів царського уряду. Це й визначило долю Запорожської Січі, а разом з нею й остаточного оплоту української державності. 4 серпня 1775 р. царський генерал П. Текелі, згідно з секретним розпорядженням імператриці Катерини ІІ зруйнував Січ.

Другим наслідком підписання турецько – російського договору постало питання про зміни в адміністративно – територіальному поділу Степової України.

Згідно з розпорядженням уряду пропонувалося на місті Новоросійської губернії створити дві: Азовську та Новоросійську.

Однак у процесі реформ не всі задуми були здійснені. Згідно з указом від 14 лютого 1775 р. Азовська губернія створювалася з частин Новоросійської губернії та Війська Донського зі своїм внутрішнім устроєм. За указом 20 жовтня 1775 р. до Азовської губернії передавалися із Слобідсько – Української м. Тор ( з 1784 – Слов’янськ) з повітом, а також містечка Нові і Старі Водола. Відповідно до указу від 20 квітня 1776 р. між губерніями розділили землі Війська Запорізького. Лівобережжя ввійшло до складу Азовської губернії.

У 1783 р. з Азовської та Новоросійської губерній створено Катеринославське намісництво, яке складалося з 15 повітів.

На початку ХІХ ст. значна частина території області (Маріупольщина та Бахмутській повіт) увійшли до складу Катеринославської губернії (1796 р.), північно-західна частина її (сучасний слов’янський район) була у складі Слободсько-Української (з 1835 р. Харківської) губернії, а південно-східні землі (нинішні Новоазовський, Старобешевський, Шахтарський, Амвроієвський райони) стали територією області Війська Донського.


§2. Традиції, звичаї, побут та повсякденне життя в Донбасі.

Традиції – все, що склалося у того чи іншого народу впродовж тривалого історичного періоду (способи виробництва і споживання, звичаї, обряди, норми поведінки, погляди, смаки тощо), набуло сталої форми і у такому незмінному вигляді передається від покоління до покоління.

На етнічних територіях народів, які в ХVІІІ ст. початку ХІХ ст. пересилилися на територію нашого краю, здавна займалися хліборобством та скотарством. Хліборобство та скотарство були способами економічного забезпечення господарств і однією з форм творення традиційної народної культури, що органічно пов’язана з матеріальною та духовною сферами життя.

Український хлібороб створив цілу низку своєрідних ритуалів заорювання, завершення польових робіт, зажинок тощо. У світоглядних уявленнях хлібороба органічно сплелись народні й культові елементи: бодай чимось зарадити хліборобській праці, не дати їй змарнуватися. Випічка свіжої хлібини, «хрестиків» з тіста, ритуальних коржів, якими здійснювали заорювання, частування робочої худоби, - все це не що інше, як продовження дещо зміненого ритуалу жертвоприношення.

Саме ця первісна магічна основа ритуалів у ХІХ ст. у деяких місцевостях була забута, а її місце посів церковний обряд з церковно – християнською атрибутикою - свяченою водою, магічним знаком хреста тощо. Повсюди зустрічалися тотожні перекази дії відрядження на першу оранку: свяченою водою кропили і робу, і худобу, і знаряддя, й поле.

Отже, дотримання ритуалів, містично-культового змісту стало переконанням селянина, традиційним атрибутивним елементом усього агротехнічного процесу.

В українському селі був високий ступінь синтезу трудових традицій, технічних прийомів на рівні громади, які проявлялися у різних формах, однією з них була толока. Його знають всі слов’янські народи і іменують його так: «толока» в українців та росіян, «талока» у білорусів, «тлака» у болгар, «тлука» у поляків.

Т
Будинку понад 100 років с. Олексієво-Орловка
радиції, їх втілення ми можемо побачити в житлових спорудах. Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата.


Сільські поселення належать до важливих елементів традиційної матеріальної культури українського народу. В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, приселок, хутір.

Олексієво – Орловка (м. Шахтарськ Донецької області) з другої половини XVIII ст., формувалось як село. Це декілька окремих осель або груп дворів (приблизно 5-10 господарств), розростаючись, поступово утворювали село.


Будинку понад 100 років с.Олексієво-Орловка
Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалась певна територія, податки, обов'язки тощо. Унаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

Форма села розвивалась під впливом цілого комплексу факторів: особливостей географічного середовища (річка Ольховая, рельєфу місцевості), етнічних традицій (населення складалось із українців, перевезених поміщиком Орловим з Київської губернії), умов соціально-економічного розвитку, господарських занять (сільське господарство, ремісничество, торгівля), державного законодавства та ін.

Для нашого селища поширена вулична форма. За походженням вуличне планування є різкішим порівняно із безсистемною, рядовою чи круговою формами. Цьому сприяло закріпачення селян та втручання у планування поселень поміщиків та держави. Зокрема, великий вплив на виникнення вуличних поселень мала «Устава на волоки» 1557 р. Починаючи з 20-х років XVIII ст. царський уряд видав ряд розпоряджень, які спричинилися до розвитку вуличного планування поселень.

Наприклад «Положение для устроения селений» 1830 р. вимагало будувати хати фасадами до вулиць.

Народна архітектура України оригінальна за формами, розмаїта щодо типів. Великий вплив на становлення архітектури, характер житлових будівель, їх розміщення мали природні умови. У кожному ландшафті формувалися власні якості моделі народних жител. Для спорудження їх використовували матеріали, які були під руками: глину і камінь.

В умовах спеки, вітрів, будівлі віддавна споруджували з товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах вікон і дверей. Можливо тому майже до наших днів збереглися побудувані напівземлянки.

Основним типом традиційного житла у нашій місцевості - є хата. Це затишна, найчастіше білена зовні і в середині, будівля під кам'яним дахом. Вигляд хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого - унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований.

Народне житло цікаве і оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмет у ньому, крім утилітарного призначення має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю.

Характерною рисою житла була простота плану хати. За зовнішніми окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1: 1,5 до 1 : 20.

Панівним типом — с хата з одним житловим приміщенням (однокамерне житло), в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Пізніше, наприкінці XIX - на початку XX ст. набуло масове поширення трикамерне селянське житло.

Житлові будинки з таким плануванням, крім власне хати і сіней, мали ще комору. В народній житловій архітектурі завжди перебували додаткові приміщення, які можна було легко пристосувати до житла.

Хати нашого селища відносяться до каркасних будівель. Стіни складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопувалися в землю, або вставляли в нижній зрублений вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжах. Стіни на віддалі, яка залежала від заповнювача каркасу. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками, хмизом, очеретом, глиносолом'яними вальками, а також викладували з каміння.

Хати, зведені такою технікою, мали різні назви: «мазанка», «хворостянка», «кильована» та їй.

Особливістю будування на території нашого регіону була безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та природного каменю.

Найпоширенішою конструкцією даху була двосхила на кросвах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу, покладених на верху стін.

Дах покривали переважно природним каменем іноді соломою.

У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бутті надійнішим захистом ввід злих сил. У будовах, які дійшли до нашого часу, рідко зустріти розмальовані хати. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чипатиме людей.

Отже, народна архітектура формувалась і розвивалась протягом тривалого часу. Це справжні витвори мистецтва, що прославляють у віках своїх майстрів.

Звичаї – це повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Вони, як неписані закони, народжуються разом із народом і передаються з покоління у покоління, тобто стають традиційними.

Обряди – це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Наприклад: посівання на Новий рік, колядування.

Звичаї та обряди мають національний характер. Геродот стверджував: якби усім народам в світі надати можливість вибирати найкращі з усіх звичаїв та обрядів, то кожен народ вибрав би свої власні. Скажімо, звичай вітатися при зустрічі існує у кожного народу. Але робить це кожний по-своєму: українці скидають шапки і подають один одному руки, якщо вони знайомі; китайці вклоняються до землі; лапландці труться носами. Між звичаями та обрядами існує певна різниця. Звичаїв дотримуються щоденно, обряди ж виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят.

Українці належать до тих націй в Європі, чия обрядовість є однією з найдавніших й найбагатших. Найкраще виражене багатство української обрядовості в обрядовому фольклорі – піснях, побажаннях, примовленнях, якими супроводжується те чи інше обрядове дійство.

В обрядовості українців розрізняють два види – родинну (сімейну) і календарно-побутову.

Наприклад: одним із важливих свят день пам’яті мучеників Маковіїв – у народі його називали Маковій, Першого спаса, Спаса на воді (14 серпня). Ще напередодні жінки і діти йшли до лісу на луки збирати квіти і трави. Перев’язували їх житнім чи пшеничним вінком, встромляли головку маку і воскову свічку. Цей своєрідний букет перев’язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими «маковійчиками» йшли до церкви. Крім посвячення «маковійчиків» у багатьох місцевостях відбувалося освячення криниць.

Одночасно календарно-побутова обрядовість акумулювала у собі цінні морально-етичні погляди та естетичні смаки українців. У ній відтворено народне ставлення до явищ природи і навколишньої дійсності, благородний потяг до толерантних взаємин, одвічне прагнення спокою, злагоди, добра.


§2. Побут та повсякденне життя мешканців краю.

Ліквідація Запорізької Січі дозволила російському уряду приступити до масових роздач запорізьких земель на умовах затверджених для заселення Слов’яносербії 1764 року. Особливо інтенсивно роздача земель велась в межах Азовської губернії. За 1776-1778 рр. тут було роздано 22,29% відведених під заселення земель. Досталися вони здебільшого представникам місцевої чиновницької верхівки, столичним вельможам.

Незначна частина земель досталася козацькій старшині, котра перейшла на російську службу. Відповідно до рангів вона отримала офіцерські звання, а заодно, згідно з петровським «Табеле про ранги» - дворянство.

Основна частина розданих земель дісталася офіцерському корпусу, розміщеному у Новоросійській губернії військово-землеробських поселень (понад 85%).

Наприклад: прапорщику Олексію Кириловичу Рутченко дістався земельний участок площею 5108 десятин з селом Григор’євкою (Гуляй Поле).


Дворянське землекористання в історії Донецька




  • Капітану Мєльнікову – пустка площею 2510 десятин.

  • Генерал-ад’ютанту Данилі Давидовичу Мандрикіну пустка площею 7989 десятин.1

Серед інших власників понад 5% припадало на дворян, що не займали ніяких посад; 5,4% - на купців; 2,3% - на духівництво.

  • Протопопу (протоієрею) Калиновичу (виходець з дворян), участок загальною площею 3250 десятин з селом Бур´явкою. 2

  • Економічним державним селянам, пустка Осиковата площею5126 десятин.

На решту припадало лише близько 3% від загальної кількості розданих земель.

Таким чином місцеве дворянство в основному формувалося із середньої ланки офіцерів. Найбільш показовою в цьому питанні може бути родина Штернів із Слов’яносербії. На початку ХVІІІ ст.. у Бахмутському повіті їй належало 7 сіл і пустка Попасна, земельні угіддя яких складали понад 24000 десятин.

За етнічним складом дворянство було досить різноманітним. Поруч з росіянами найчастіше називаються прізвища сербів, греків і представників інших етнічних груп.3

Катерина ІІ зробила дворянство першим станом Російської імперії. З юних років більшість дворян виховувалось з почуттям свого виняткового положення з усіх питань існування. Існувало уявлення, що істинна дворянська поведінка міститься в тратах і відповідному способі життя.

Належність до «першого стану» виявлялось і в конкретному фасоні одягу. Приводом до поліцейського втручання могло бути носіння дворянством одягу селянина чи купецького, або ж бороди. Більшість дворян була впевнена в особливості свого положення, що визначало їх поведінку та спосіб життя. Дуже часто ця особливість дворянином як вседозволеність.

М
Дворяни
емуарист Вігель про таких представників дворянства писав «что таким людям до народной чести?
Были бы у них только карты, гончие, зайцы, водка, пироги, балалаечники, плясуны, цыганские песни - вот и все их блаженство».

З іншої сторони існував кодекс дворянської честі. «Кому дано багатство, з того багато і спитають». Образу прийнято було змивати кров’ю. Відмова від дуелі вважалась боягузтвом та ганьбою. В першій половині ХІХ ст.. стало модним битися на дуелі. Деякі спеціально складали ситуації для виклику супротивника на поєдинок. Ні про який захист гідності мова не йшла, вони тішили свою пихатість.

Поміщики, які мали залежних селян, твердо та щиро вірили в непорушність




  1. В.П.Степкін «Дворянське землеволодіння в історії Донецька», Д., Апекс, 2003 р., стор. 23

  2. В.П.Степкін «Дворянське землеволодіння в історії Донецька», Д., Апекс, 2003 р., стор. 23

  3. В.П.Степкін «Дворянське землеволодіння в історії Донецька», Д., Апекс, 2003 р., стор. 9

кріпосного права, що залежні люди створені для такого існування. Окремі поміщики, також вважали кріпосних нащадками біблейського Хама.

Провінціальні відношення поміщиків та кріпосних носили патріархальний характер. Особливо це проявлялося під час Пасхи, Різдва та місцевих пристольних свят. Дворові та кріпосні поздоровляли своїх господ, а ті в свою чергу челядь, їх обдаровували та привічали.

Різдво відмічали особливо весело і більшість поміщиків зустрічало його, знову ж таки, з простолюдинами. Але у всьому існували свої обмеження: всі селяни були челяддю і кріпосними, а значить безправними. Через хвилину після загального весілля їх могли випороти або продати.

Д
Граф Георгій Іванович

Рібопьєр (1854-1916)
ворянські дома взагалі були схожі один на одного. Одноповерхова прямокутна коробка, до якої кріпилися чотири колони з фронтонним трикутником зверху. У більш заможних колони були обштукатурені та побілені вапняком. Парадний ганок розташовувався посередині, далі, збоку при вході знаходився туалет. Тому, по зауваженню сучасників «вход у дом не отличался благовонием». Внутрішнє убрання кімнат небагате: на стінах декілька дзеркал, у стін – дивани та крісла. Жили поміщики достатньо скромно. По спогадам сучасниці: «в детстве мы с сестрой носили по будням платья из домашней холстины, по воскресеньям - только ситцевые».1

Страви не відрізнялись особою вишуканістю: щі, борщі, каші, холодець, м'ясо або птиця. В пісні дні пиріжки з капустою, окрошка рибна, вуха, каші.

За загальним твердженням мемуаристів псове полювання було головним та улюбленою розвагою дворянства. У багатих поміщиків були великі псарні. Хороші мисливські собаки цінилися дуже дорого. З наступом осені починалася підготовка до полювання. Організатором ставав який-небудь багатий поміщик повіту, а його дім – місцем збору сусідів-мисливців.




Ще більш розповсюдженою розвагою було відвідування сусідів. К дальнім приїжджали на ніч, щоб не образити господаря.


Одним з перших землевласників у верхів’ях Кальміусу прийнято вважати Євдокима Степановича Шидловського. 2


У
Маєток графа Г.І. Рібопьєра
1777 р. мілкопомісне дворянство складало 59% всього стану, середньопомісне (20-100 душ) – 25%, великопомісне (більше 100 душ) – 16%.3





  1. В.П.Степкін «Дворянське землеволодіння в історії Донецька», Д., Апекс, 2003 р., стор. 10

  2. В.П.Степкін «Дворянське землеволодіння в історії Донецька», Д., Апекс, 2003 р., стор. 10

  3. В.П.Степкін «Дворянське землеволодіння в історії Донецька», Д., Апекс, 2003 р., стор. 4


Селяни складали більшу частину населення, але воно було неоднорідним за своїм соціальним станом, але зберегло народні традиції в одязі.

С
Козаки

Росіяни
елянській чоловічий одяг був різноманітним за кроєм, формою, декоруванням.

Головні убори – це смушева шапка і капелюх. Постійний одяг включав білу полотняну сорочку та штани з широкими штанинами.

У талії штани стягували мотузком. Крім того, носили різні за шириною шкіряні пояси. У ХVІІІ ст. в Україні ще побутували старовинні чумацькі череси – довгий шкіряний пояс з пряжкою на одному кінці та ремінцем на другому. Черес був своєрідним кишенею, де чумаки зберігали гроші, а також обладунком. Верхній одяг чоловіків, переважно сукняний, складався з традиційних компонентів: свита, сердак, опанча, кирея,бурка.

Універсальним взуттям, як і раніше, у селян були постоли, черевики, чоботи. Його прикрашали вишивкою, тканням, аплікацією. Переважав білий колір з червоним акцентом та вкрапленням чорного та синього.

Жіноче взуття у ХVІІІ ст. поширювало і вдосконалювало ті компоненти, які побутували в Україні у попередні історичні періоди, зокрема в Київській Русі.

Дівчата готували собі вбрання заздалегідь перед весіллям. Кожна молода дівчина мусила придбати для свого посагу певну кількість одягу. Число сорочок, запасок, намиста було виміром достатку і працьовитості. Звичайно дівчата мали в посагу десятки сорочок.

Вбрання дівчат приваблює і вражає різноманітністю і художньою довершеністю усіх його складових частин. Від жіночого воно відрізнялось насиченішим колоритом. Біла сорочка, плахта, верхній одяг у святковому і обрядовому строях гармонійно поєднувався в єдине ціле. Волосся заплітали в одну або дві коси. Носили їх або опущеними на спину, або укладали вінкоподібно на голові.


Українці
Звичайним щоденним головним убором дівчат, як і в попередні часи, була смуга тканини або вишита стрічка. До начільної пов’язки ззаду прикріплювали стрічки, а над скронями застромлялися квіти. У свята довгий стрій збагачувався вінком з квітів ковили, пир´я. Вінок одягали тільки повнолітні дівчата.

Заможні жінки носили такі ж головні убори, але з дорожчих матеріалів. Дуже популярним головним убором була хустка.

Вбрання жінок включало білу довгу полотняну сорочку, плахту, спідницю з різних матеріалів, запаску. У холодні дні як верхній одяг вбирали свиту або кожух. Майже повсюди були поширені безрукавки з різних тканин. На ноги взували чорні, зелені, червоні чоботи, черевики.

Основою жіночого одягу була полотняна довга сорочка: трапецоподібна. Жіночі сорочки не відрізнялися за кроєм від чоловічих. Вони були іншими за довжиною та оздобленням.

Жіночий костюмний комплекс Слобожанщини характеризується жовто-червоним колоритом з широким використанням парчових тканин.


У 1775 р. російська цариця Катерина ІІ спеціальним указом заборонила носити українцям одяг із привозних золототканих тканин. На такий одяг мали право тільки козацька старшина, яку прирівнювали до російського дворянства. Золототкані корсетки, запаски, дівочі стрічки зберігалися у селян в скринях аж до початку ХХ ст.

В
Панство
ажливої складовою частиною матеріальної культури кожного народу є його їжа. Її характер залежить від багатьох факторів: соціально-економічних, становища людини, історичних умов, природно-географічного середовища, напрямку господарської діяльності тощо.

Провідними галузями господарства українців та іншого населення нашого краю в цей період були хліборобство і тваринництво. Селяни займалися також бджільництвом, рибальством, збиральництвом.

Харчувалися продуктами, отриманими з власного господарства. Селяни вирощували злаки: жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречиху.

Велику роль у харчуванні відігравали овочі: картопля, капуста, буряк, цибуля, огірки. З насіння льону, коноплі, подекуди соняшника – відтискали олію.

Важливу галузь селянського господарства складало тваринництво. Адже важливим харчовим продуктом було молоко, в той час як м'ясо вживали лише у свята. Споживання птиці (курей, гусей, качок) та яєць було також обмеженим: їх здебільшого продавали.

Продукти, які швидко псувалися, селяни консервували: солили, сушили, квасили.

В усій Україні було поширене соління сала і м’яса. На зиму селяни солили огірки, квасили капусту та буряк.

Їжа за часом уживання та престижністю поділялася на дві великі групи: щоденна і святкова. За вмістом основного продукту – на борошняну, овочеву, молочну, круп’яну, м’ясну, фруктову та комбіновану.

У щоденному харчуванні селян чільне місце посідав хліб, про що свідчать прислів’я: «хліб – усьому голова», «хліб – усьому пан», « як є хліб та вода, то й нема голода». З покоління в покоління передавалось шанобливе ставлення людей до хліба. Важливу роль відігравав хліб у багатьох звичаях і обрядах: він уособлював гостинність, добробут та доброзичливість.

Існували вироблені впродовж віків правила народного етикету, які виявлялися у святкових частуваннях. Вважалося поганою ознакою багато і жадібно їсти в гостях. Гості ніколи не починали їсти, поки господарі не просили: «Бог благословить, а хазяїн велить – кормиться, господа», «Їжте гості дорогі» тощо.

В українській кулінарії було багато варених страв із борошна: вареники, кваша, вівсяний кисіль та інш. Селяни споживали багато капусти, особливо квашеної. Найпоширенішою овочевою стравою був борщ. Про його значення у харчовому раціоні українців свідчать прислів’я: «Як нема борщу, то нема і їжі», «Борщ – старий господар», «Де в хаті борщ і капуста, там хата не пуста».

До складу святкових страв і печива входила обрядова їжа, яка виконувала релігійно-магічну функцію і без якої обряд не міг відбутися.

Традиційно святкову та обрядову їжу можна поділити на дві групи: страви і печиво до сімейних свят та обрядів і їжа на календарні свята. Вона відрізнялася вищою, аніж щоденна їжа, калорійністю, кращими смаковими якостями. Лише на свято основна маса селян споживала м'ясо, яйця, масло.

Український народ завжди відзначався своєю гостинністю.


§3. Релігійне життя в Донбасі.

Релігія (від лат. religio – побожність, вигадування богів, віра в існування надприродних сил – богів, духів, їхнє панування над світом).

У житті мешканців Донеччини церква (православна, католицька, протестантська, іудейська) відігравала дуже важливу роль. Вона визначала життя людини від народження і до смерті, «тримала» її в постійному страху за посмертну долю своєї душі. Під контролем церкви перебували не лише селяни, міщани, купці, ремісленники, робітники, але й дворянство. Саме духовенство дотримувалося ним же встановлених чи освячених норм поведінки.

Церква робила багато корисного для суспільства, але не в усьому. Вона опікувалася бідними, хворими і німечними, але соціальної справедливості не домагалася.

У зв’язку з процесом заселення Донеччини, у нових містах, селах, містечках почали будувати церкви. В 1844 р. місцеве духовенство доводило до відома Синоду, що Україна, особлива південна сторона, дуже скудна монастирями. Наприклад: 1780 р. – в Бахмуті функціонує 4 церкви, серед яких одна кам’яна, а три дерев’яні; в Маріуполі – 2 (кам’яна та дерев’яна); у Слов’янську – 3 (одна кам’яна і дві дерев’яні). При церквах організовувалися парафіянські школи, у яких діти вчились читати, писати, лічити, співати церковні пісні, отримували знання з релігії.

До 1787 р. важливе місце в духовному та культурному житті краю займав Святогорський монастир. У зв’язку з проведенням урядом Росії секуляризації церковних та монастирських земель в цьому році все майно монастиря перейшло до казни, а ченці були розігнані.

В 1790 р. Катерина ІІ подарувала володіння монастиря князю Г. Потьомкіну. В листі до нього вона писала: «Друг мой сердечній, князь Григорий Александрович, дав тебе рай земной сегодня, как ты называешь эту дагу, прошу тебя, если вздумаешь оную продать, предпочтительно мне…»1

На той час монастир володів біля 25000 дес. землі та майже 1,5 тис. кріпосних.

Т
Князь Олександр Михайлович Потьомкін
ільки в 1844 р. Святогорський монастир знову почав свою діяльність, а пов’язано це було з такими подіями.


Княгиня Тетяна Василівна Юсупова
Зі смертю княгині Тетяни Василівни Юсупової маєток – місцевість Святогорського монастиря з лісами до 18 тис. десятин, землею пахотною до 9 тис. десятин перейшло у власність Олександра Михайловича Потьомкіна. О.М. Потьомкін у 1842 р. звернувся до Святійшого Синоду з проханням про відновлення означеного монастиря, пропонуючи для цієї обителі 70 дес. лісової, сінокісної та огородньої землі і відсотки з 10 тис. карбованців срібла капіталу. Місцеве духівництво писало в Синоду: «что Святогорское урочище по красоте своей и уединенному местоположению есть весьма редкое, а поэтому жители здешнего края, уважая место сие, как святое»2.




  1. «Історія рідного краю», ч.1, Навчальний посібник 6-9 кл, Д., вид. «Фирма Кардинал», 1998 р., стор. 159

  2. «Історія рідного краю», Документ з історії Святогорськой Успенской пустині 1844 р., ч.1, Навчальний посібник 6-9 кл, Д., вид. «Фирма Кардинал», 1998 р., стор. 189-190

За докладом Синоду імператор Микола І видав указ від 15 січня 1844 р.: згадану обитель відновити під назвою «Успенской Святогорской общежительной пустыни».

Радісна звістка про відновлення Святогорського монастиря розлилася навкруги і з усіх навколишніх та відділених країн прийшли в цю обитель жителі України. Це відбулося 9 травня 1844 р. Київський митрополіт Філарет, дізнавшись про відновлення Святогорської обителі прислав від лиця Лаври Києво-Печерської список чудотворних ікон Успенія Богоматері з мощами Угодників печерських за благословення нової обителі. Урочисте відкриття обителі відбулося 15 серпня.


Святогірський монастир
З цих пір Святогорський монастир стає духовним центром для всіх православних. На протязі століть ця свята обитель являла всьому світу зразок дійсного християнського життя, поєднавши в собі ченецькі традиції Святої гори Афон, Києво-Печерської Лаври та Глінської пустелі, вона стала однією із значущих церков нашої Вітчизни, нашого краю.

Населення Донеччини складалося не тільки як багатонаціональне, але і як багатоконфесійне суспільство. Перелічемо факти:

  • г
    Дом Потьомкіних
    реки – православні Константинопольської єпархії;

  • молдавани – православні;

  • волохи – православні;

  • серби – православні;

  • євреї – іудеї, християни;

  • німці – протестанти (лютерани), мекконіти (релігійна секта утворена в Нідерландах в 30-х рр. ХVІ ст.), католики;

  • татари – мусульмани;

  • росіяни- старообрядці, православні;

Незважаючи на різноманітність вірувань, звичаїв, традицій, обрядів поселенці взаємозбагачувались не тільки у виробничій культурі, але й в духовній.


§4. Боротьба проти кріпосництва.

Централізаторські прагнення царського уряду, посилення кріпосних відношень і розповсюдження їх на нові території, визивали незадоволення та опір зі сторони місцевого населення, насамперед козацтва та робітних людей Бахмутських та Торських соляних заводів.


В 50-60х рр. на території краю розповсюджується гайдамацький рух. Вже у 1754 р. їм була охоплена Кальміуська паланка. Коли з Січі була направлена спеціальна команда для пошуків гайдамаків та взагалі «неспокійних елементів», козацька голитьба напала на членів команди та звільнила арештованих. Для того, щоб придушити виступи голитьби, кальміуський полковник Іванов змушений був звернутися за допомогою. У 60х рр. особливо активно діяли гайдамацькі загони в Подонцов’ї. Під впливом гайдамацького руху, почали виступати і місцеві селяни проти козацької старшини.

1765 р. відбувся так званий Бахмутський страйк – один з перших на Україні стихійних виступів робітних людей проти експлуататорів. Очолив його Б. Андрєєв. Страйкувало 15 робітників – кріпаків солеварної команди бахмутських та торських підприємств, які вимагали зменшення повинностей і поліпшення умов праці.

Під час селянської війни, очоленої О.І. Пугачовим, місцеві власті боялись поширення повстанського руху, завозили до Бахмута та інших фортець провіант та зброю. Навколишні селяни, що вороже ставились до цих готувань і чекали приходу повстанців, нападали на обози.

В першій половині ХІХ ст. російський царизм (Олександр І 1801-1825 рр., Микола ІІ 1825-1855 рр.) продовжував в Україні свою традиційну колоніальну політику, посилюючи національний та соціальний гніт, знищуючи залишки державності.



Схожі:

Тема: Історичними шляхами Донбасу iconПоложення про районну виставку стендових доповідей (постерів) «Історія кожного літопис рідного краю», присвяченого 90-ій річниці Солонянщини Мета
Солонянщини, ознайомлення з географічними, культурними та історичними місцями, пам’ятками архітектури та історичними об’єктами
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconТема. Священна Римська імперія
Попрацюйте з історичними джерелами на с. 190, 192, 196 та виконайте завдання після цих документів
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconПро проведення Молодіжного форуму «Євроінтеграційний поступ Донбасу» Інформаційний лист
За сприяння Управління освіти і науки Донецької області, Донецького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, Європейський...
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconТема : Михайло Грушевський. Володимир Винниченко
Мета : охарактеризувати історичні портрети діячів Української революції 1917-1919років, проаналізувати їх роль в будівництві національної...
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconМетодичні рекомендації щодо участі в районній історико-краєзнавчій акції учнівської молоді «Шляхами подвигу і слави»
«Шляхами подвигу і слави», проводиться в рамках руху учнівської молоді за збереження та примноження традицій, звичаїв, обрядів українського...
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconТема «Ідеолог хлопоманства Володимир Антонович»
Ознайомити учнів з поглядами Володимира Антоновича-фундатора хлопоманства як українофільської течії в суспільно-політичному русі;...
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconТема. Хрущовська відлига (1953 – 1964) Мета
Срср, показати їх непослідовність та обмеженість. Формувати вміння аналізувати історичні факти та робити висновки, працювати з історичними...
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconТема. Перші князі Київської держави. Мета
Мета: ознайомити учнів із процесом державотворення у східних слов'ян; розвивати навички роботи з текстом підручника та історичними...
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconКонспект заняття Група другого року навчання. Тема. Пам’ятні місця рідного краю. "Золота підкова Черкащини". Мета: ознайомити вихованців з найвидатнішими історичними
Бесіда про найвизначніші місця Черкащини. Черкаси, Канів, Умань, Корсунь-Шевченківськи, Чигирин, Холодний Яр
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconТема: Типи веб-сторінок. Класифікація веб-сайтів
На таких сторінках не передбачається часта зміна даних та їх оформлення, вони не потребують спеціального програмного забезпечення...
Тема: Історичними шляхами Донбасу iconІсторія стародавнього світу 6 клас Тема уроку: «Культура Давнього Єгипту»
Стародавнього Єгипту, умови та особливості розвитку єгипетської культури, особливості релігійних вірувань єгиптян, розвивати вміння...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©www.te.zavantag.com 2000-2017
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи